БЕЗСИЛЛЯ ПЕРЕД КРИЗОЮ: ЧОМУ ЄС НЕ ЗДАТНИЙ ЗАПОБІГТИ НОВИМ ФІНАНСОВИМ ШОКАМ
Чи здатний ЄС запобігти утворенню нових і нових криз? Це питання актуальне й для України, адже будь-яка системна криза в Євросоюзі матиме вплив і на вітчизняну економіку.
Відповіді на ці питання можна знайти у книжці "Євро та боротьба ідей", яка вийшла друком у серпні 2016 року, а незабаром буде опублікована й українською.
Її автори – економісти з іменем та досвідом, француз Жан-П'єр Ландау, британець Гарольд Джеймс та німець Маркус Бруннермаєр.
Отже, чим може бути цікава книжка для українського читача?
По-перше, це дуже детальна хронологія опису кризи єврозони, що починається, за книжкою, відразу після світової глобальної кризи у 2008 році. Й далі виявилося, що економічно вразливими країнами ЄС стають одна за одною: Ірландія, Греція, Угорщина, Латвія, Іспанії та Італія.
Автори прямо вказують на корінь проблем – за їхніми словами, це Маастрихтська угода.
Вона не тільки зумовила появу фінансової нестабільності, що походить від приватного сектора економіки. Відповідно до неї, ЄС позбавлений можливості адекватно реагувати на значні фінансові кризи заходами фіскальної політики.
Ключовий висновок: економічні реформи ЄС поки ще на півшляху.
Автори книжки розповідають також про нові пропозиції із закріплення стійкості союзу до ризиків нових фінансових криз.
Одна з ключових пропозицій, що висвітлюється у книжці – це запровадження європейських безпечних облігацій. Ця ініціатива покликана прибрати поточну проблему єврозони, яку називають "doom loop", або "деструктивне коло".
Це коло з’являється, коли підвищений ризик дефолту циркулює з банківського сектора далі у державний (адже уряд країни-члена єврозони рятує вкладників банків через випуск держоблігацій на докапіталізацію банків), але згодом він повертається знову в банківській сектор, бо останній є одним із основних держателів облігацій як власного уряду, так й інших урядів країн єврозони. Таким чином, фінансова криза набуває поширення, адже ризик дефолту циркулює між урядом та банками та між країнами, що використовують спільну валюту.
Пропозиція щодо ESBies, за задумом авторів, повинна розірвати це коло. Ідея полягає у запровадженні нових фінансових інструментів, емітентом яких буде окрема загальноєвропейська структура (приватна або створена владою ЄС), яка купуватиме борги урядів членів єврозони й випускатиме два транши цінних паперів.
Один з них – це ESBies, який матиме найменший ризик. Другий транш – це більш ризиковані облігації EJBies (European Junior Bonds). За задумом, ціни на ESBies повинні бути більш стабільними навіть під час кризи, а ціни на EJBies будуть більш гнучкими. Відповідно, комерційні банки, інвестуючи у такі цінні папери, знизять ризик бути втягнутими у вищевказане "деструктивне коло". Наразі ця пропозиція наряду з іншими активно обговорюється в Брюсселі.
Друга цікава деталь книжки полягає в тому, що її автори постійно обговорюють два погляди або дві фундаментальні ідеї навколо функціонування єврозони та ЄС в цілому. Саме тому назва книжки містить фразу "боротьба ідей". Одна сторона у цій битві – французька економічна філософія, а друга – німецька.
Обидві ідеї мають на меті стабілізувати економіку ЄС, але вони полярні з точки зору інструментів.
Французи виступають за більш гнучкі підходи та правила, закликаючи до фіскальних стимулів. Німці навпаки виступають за неухильне дотримання правил, в тому числі правил фіскальної політики, що покликані до впровадження болісних структурних реформ.
У книжці згадується, як Крістін Лагард на посаді міністра фінансів Франції (на сьогодні вона є главою МВФ) у 2010 році виступила "проти повністю автоматичних механізмів, які у разі застосування віддадуть усю владу над економікою ексклюзивно в руки експертів". На противагу такому погляду з Парижа в Берліні у той час на законодавчому рівні закріпили поступове зменшення бюджетних видатків задля бездефіцитного державного бюджету та зменшення рівня державного боргу.
З цього приводу цікавими є два аргументи авторів. Перший: такий підхід французів та німців укорінився у післявоєнний час, до того моменту вони мали протилежні економічні філософії. Другий аргумент походить від першого і каже, що в своїй історії дві провідні країни Європи – Франція та Німеччина – змінювали свою економічну філософію – але це був поодинокий випадок й він стався на фоні другої світової війни. Вказуючи на це, автори виказують стурбованість, що більш системна зміна у функціонуванні ЄС може статися на тлі більш системної фінансової кризи, ніж та, що була у 2010-12 роках.
Третій цікавий момент книжки – це роздуми про фінансово-монетарну складову проблематики єврозони, які є досить загальними і тому характерні й для інших економік.
"Під час відносного економічного та фінансового затишшя банки поступово збільшують ризик (через більш активне кредитування та інші операції) і таким чином уся система у швидкий спосіб стає вразливою до негативних шоків... Очікування, що відбудеться порятунок системи за рахунок держави, тільки погіршують ситуацію", – йдеться у книжці.
Чи можна вирішити цю проблему звичними інструментами? Автори наводять приклад німецького Бундесбанку, який традиційно був найбільш вдалим послідовником "прагматичного монетарного таргетування" – монетаризму у формулюванні Мілтона Фрідмана з його націленістю на регулювання грошової пропозиції.
Незважаючи на те, що задовго до самої Маастрихтської угоди були чисельні прояви того, що монетарне таргетування не спрацьовує, тільки після кризи в єврозоні цей факт було визнано остаточно й на досить високому рівні. У 2012 році це була канцлер Німеччини Меркель, яка висловилась так: "ЄЦБ дійшов висновку, що з грошовою пропозицією важко впоратися".
___________________________________________________________________________
Олександр Вальчишен, керівник аналітичного підрозділу ICU
Джерело: https://www.eurointegration.com.ua/experts/2018/06/15/7082863/ «Європейська правда»
