Нещодавно Національний банк України вкотре сколихнув банківську спільноту, оприлюднивши перелік банків із непрозорою структурою. Реформування фінансового сектора триває, хай який болючий і дещо повільний цей процес. Гадаю, незабаром не залишиться банків, які належать футбольним командам чи номінальним власникам. Реальний акціонер – реальна відповідальність за шахрайську діяльність, хоча поки що приклад реальних справ за таку діяльність навести важко.

Але залишимо це питання правоохоронним органам. Важливішою, на мою думку, є тенденція зростання прозорості банківського сектора в цілому. Ситуація, коли формально банк належав міріадам компаній та фізичних осіб, але насправді його контролювали «конкретні» люди, була досить типовою для багатьох українських банків і, очевидно, все ще залишається для деяких. Можна сказати, що така важлива інформація, як кінцеві власники банку, асиметрично розподілена між учасниками ринку – невеликою групою інсайдерів, з одного боку, та клієнтами, з другого. Коли не знаєш, хто контролює банк, важко оцінити, наприклад, чи має можливість певний акціонер докапіталізувати у кризовій ситуації.

Асиметрична інформація – це наявність в однієї зі сторін ринку значно меншого обсягу знань про певний продукт. Саме за роботи в цій сфері Нобелівську премію з економіки 2001 року отримали Джордж Акерлоф, Майкл Спенс та Джозеф Стіґліц. Класичним прикладом асиметричної інформації є ринок вживаних автомобілів. Продавці (спеціалізовані дилери автомобілів) володіють повнішою інформацією про технічний стан свого товару, що поділяється на дві групи: в доброму стані («вишеньки») та в незадовільному стані («лимони»). Покупці не мають достатньо знань і навичок, щоб відрізнити одне від другого, тому, на думку авторів, готові платити за автомобілі щось середнє між цінами на добрі й не дуже автівки. Продавці ж, у свою чергу, не зацікавлені в тому, щоб продавати «вишеньки» за ціною, яка є нижчою, ніж справедлива. У результаті формується неефективність ринку, оскільки в таких умовах «лимони» витісняють хороші автівки.

Класичним способом вирішення цієї проблеми є залучення третьої, незалежної сторони з достатнім технічним досвідом для експертної оцінки. Звичайно, паралель між описаним прикладом та банківським сектором досить умовна. Але все ж, на мою думку, обмеженість клієнтів в інформації про банки (зокрема про їхніх реальних власників) чинить такі самі спотворення. З погляду вкладника, якщо банківській установі є що приховувати, то ця інформація навряд чи позитивна. Відповідно, банк змушений пропонувати вищий відсоток за розміщений ресурс, що не сприяє фінансовій стійкості самого банку.

Звичайно ж, повна інформаційна рівність у банківському секторі неможлива апріорі. І все ж потрібні сильні інститути, такі як регулятор (сам НБУ) чи зовнішні аудитори (з якісними реальними аудиторськими процедурами). Зрештою, самі банки мали би бути зацікавлені більше розповідати про себе, щоб дати можливість фахівцям сформувати про них свою думку. Звісно, якщо їм нема чого приховувати.

Ще важливішим є розкриття інформації в інших секторах економіки. Банківський сектор має, мабуть, найоб’ємніше розкриття даних – щодо власників, фінансової звітності, нормативів. Чого не скажеш про інші сектори економіки. На просторах «Фейсбуку» не стихають суперечки про те, чи зловживає найбільша авіакомпанія України своїм ринковим становищем. І хоча думка більшості схиляється в бік критики «МАУ», реальний стан речей, як на мене, важко оцінити. У публічному доступі немає детальної інформації стосовно структури доходів та витрат компанії і, відповідно, немає можливості порівняти її з більш відкритими конкурентами.

У цьому контексті згадалася риторика, мабуть, десятирічної давності щодо того, як Інтернет сприятиме загальній анонімізації. Проте нинішня дійсність – протилежна, побутує гасло Privacy is dead («Приватності кінець»). У моєму баченні реальність така, що компаніям потрібно ставати прозорішими, громадськість цього очікує. І українські компанії навряд чи зможуть опиратися цьому трендові.