Цей блог є більш розгорнутою версією статті, що була опублікована на сайті "Європейська правда" 24 березня 2017 р.

Під час апогею напруженості, пов'язаної з блокадою транспортних шляхів до окупованих районів Донецької та Луганської областей (що вилилось у рішення РНБО від 15-го березня) мене вкотре не полишала думка, що з економічної точки зору поточний розвиток подій у країні дещо перегукується із тим, що відбувалося у Німеччині після першої Світової війни, а саме на початку 1920х років.

У 2015 році ми звертали увагу на цю тематику, але нещодавні події показали, що актуальність цього питання не згасає і два роки по тому.

Річ у тім, що між Німеччиною у ті роки та Україною останні три роки є кілька характерних паралелей (хоч, безумовно, є і багато відмінностей). Далі наводиться порівняльний аналіз та уривки з книги Адама Фергюсона «Коли вмирають гроші»[1].

Рур – німецький Донбас. На той час Німеччина мала, м'яко кажучи, складні стосунки із великим сусідом — Францією (та її союзниками). Ті, як відомо, вимагали виплату репарацій іноземною валютою та поставку сировини (вугілля та ліс). У разі дефолту уряд Франції загрожував окупацією Рурського вугільного басейну. Врешті-решт, уряд Німеччини допустив дефолт у 1923 році, адже розмір репарацій був неспівмірний із виробничими можливостями економіки. Це відразу призвело до окупації. На той час Рур був промисловим центром не тільки Рейнського регіону, а й усієї Німеччини. Крім вугільних шахт та металургійних комбінатів там було розгалужене залізничне сполучення. Але між окупованим Рурським регіоном та неокупованою частиною країни було встановлено кордон, через який поставки вугілля до Німеччини були заборонені.

"Народні республіки" як зовнішнє "ноу-хау". Окупаційні війська Франції та Бельгії відкрито підтримували сепаратизм на частинах територій Німеччини, що опинилися під їх контролем. Французи відразу закинули ідею про створення народної республіки в Рейнському регіоні. Крім того, окупанти згодом підтримували сепаратистські адміністрації у таких містах як Бонн, Трієр, Вісбаден та Майнц. Згодом французька підтримка до сепаратизму дійшла до регіону Палатінат землі Баварія.

Кількість населення. Під окупацією в Рурському регіоні опинилося 6 мільйонів "душ" або 10% від усього населення Німеччини на той час. (Приблизно ті самі 10% усього населення України приходяться на все населення Донбасу, тобто перед самою окупацією окремих районів регіону Донецької та Луганської областей).

Мета окупації Рурського регіону  формулювалася французами як "приведення Німеччини до тями".

Крім окупації частини території внутрішня ситуація у решті країни була досить напруженою. У регіонах формувалися загони самооборони. З одного боку, комуністи підбурювали озброєні страйки робітників, один з яких за участі шахтарів у місті Мансфельд завершився «такою ганьбою, що сам Ленін у Москві впав у відчай». З іншого боку, у Рейхстагу політики висловлювали занепокоєння щодо «маневрування восьмитисячного загону під керівництвом Гітлера» у Мюнхені. Тобто, якщо ультраліві (а саме комуністи) підштовхували країну за ленінським сценарієм — до революції, то ультраправі штовхали Німеччину у бік  громадянської війни.

У такій атмосфері, у відповідь на окупацію Рурського регіону і центральний уряд Німеччини у Берліні і суспільство вдаються до тактики пасивного спротиву на окупованих територіях. Наприклад, шахтарі та залізничники на цих територіях не виходили на роботу, а центральний уряд регулярно надсилає їм грошову допомогу. У результаті, Берлін виплачував грошову допомогу по безробіттю не тільки громадянам з підконтрольних центральному уряду територій — а і з окупованих. А таких були удвічі більше: 2 мільйони "душ" у Рурському регіоні проти 877 тисяч на неокупованих територіях. На самому початку суспільна консолідація щодо зовнішньої агресія була настільки сильною, що місцеві промисловці Рурської області (як власники шахт так і їх головні менеджери) були готові разом із простими шахтарями бути заарештованими та попасти за грати – «вони стали національними героями».

Але пасивний спротив виявився не дуже й то пасивний. Так, у німців з неокупованих територій існувала практика, що «високооплачувані робітники проводили щорічні відпустки у розважальних [партизанських] прогулянках до Руру, щоб підірвати товарний ешелон на залізниці». Згодом, «видобуток вугілля впав до дріб’язкового рівня», «регулярні поставки вугілля на західному напрямку [у Францію] припинилися — за винятком епізодичних випадків», а «виробництво чавуну та сталі скоротилося до 1/5 від рівня до окупації».

Проте з плином часу економічна ситуація в обох частинах країни тільки погіршувалася. З окупацією Руру Німеччина втратила суттєву частину промислового виробництва та експортного доходу. Ціни стрімко зростали, а купівельна спроможність зарплат так само стрімко падала. В містах спостерігався дефіцит харчів: селяни та фермери притримували їх, бо не хотіли обмінювати реальні товари на паперові гроші, що швидко втрачали здатність щось купити.

Поступово, протягом декількох років уряд Німеччини втрачав здатність до збирання податків. Цей процес був поступовим і відбувався як через втрату суттєвої частки промислових виробництв (через фактичну їх зупинку на окупованих територіях), так і через певну недбалість чиновників. Джерела наводять анекдотичний приклад, згадуючи, що «у жовтні 1923 року віза на паспорт на кордоні із Польщею коштувала 2 марки, тобто той самий тариф що й зразу ж після війни» (тобто у 1918 р.). Хоча обмінний курс марки до англійського фунта у жовтні 1923 складав уже «310 мільярдів марок до 1 фунта стерлінгів». Отже згодом, як свідчать джерела, «податкова система була зруйнована», а паперові гроші, що друкувалися на замовлення Рейхсбанку, витрачалися урядом й майже не вилучалися владою з обігу – це була одна з ключових причин роздмухування девальвації та інфляції.

Економічні негаразди спрацьовують ланцюгом – на фоні тотального зубожіння до страйку вдавались не тільки працівники традиційних промислових виробництв, але й працівники грошових друкарень. Отже наростаюча відмова від паперових грошей центрального банку країни (марки) тільки посилювалась страйками їх виробників. Врешті, країна стала перед нагальною потребою грошей, які мали би сталу купівельну спроможність. Муніципалітети, федеральні землі, банки та промислові підприємства почали випускати власні грошові знаки. Деякі з них були законні, а деякі ні. Одні з них були з приставкою у назві «золото», інші — номіновані у «долараx США». Аналогічно, деякі з них містили пряму обіцянку бути конвертованими у грошові знаки (валюту) центрального банку, а інші — не мали такої прямої обіцянки, але «було зрозуміло, що Рейхсбанк все ж погасить їх».

Щоправда, такий стан справ довго не протримався – восени 1923 року на фондовій біржі у Берліні сталася паніка саме через «усвідомлення факту, що в обігу знаходилися вісім видів офіційних паперових грошей, а крім того в обігу були чисельні екстрені випуски грошей», про які мова йшла вище. За спогадами посла Великобританії у Німеччині то був час «такого хаосу, якого економічна історія ще не бачила». Індекс вартості життя (тодішній аналог споживчої інфляції) за осінь 1923 зріс з 15 мільйонів пунктів до 218 мільярдів пунктів (а відлік цього індексу почався з одиниці у 1914 р.).

Показово, що одночасно у сусідній Австрії, яку вразив економічний занепад після 1-й Світової війни, спостерігалася «величезна зневіра у самих себе та у власному уряді й одночасно немов дитяча упевненість, що зовнішня допомога та контроль є порятунком.»

На фоні економічного зубожіння, в основі якого був стрімкий демонтаж фінансової системи країни, регіональний сепаратизм дійшов до крайньої точки кипіння. У тому самому Рурському регіоні «якщо б якась невелика політична партія франкофілів за підтримки окупаційних військ Франції оголосила б про створення Рейнської республіки, то більшість населення закрили б очі та й погодилися б із ситуацією.» Водночас, на такому економічному тлі «сепаратистський рух надав комуністам можливість здіймати хвилю проблем на територіях від Ессена до Франкфурта». Врешті решті уряд відмовився від політики пасивного спротиву у Рурі.

Яка ж користь з цієї історії? Особливо, в контексті на сучасну блокаду окупованих територій Донбасу.

Різниця полягає в тому, що у німців то історія із відомою та трагічної розв'язкою. Щодо України, то у нас цей процес, так би мовити, у розвитку. Тоді агресор мав на прицілі Рурський регіон та хотів імпортувати потрібне йому вугілля. Сьогоднішній же ж агресор не потребує того вугілля, його ціль — у подальшій дестабілізації усієї країни.

Інша різниця: з точки зору агресивності окупанти Рура і окупанти Донбасу — не порівнювані. Так, за час окупації Рура "виїхало 147 тисяч людей, більш ніж 2 тисячі людей були поранені та 376 вбито". Це в рази менше порівняно зі шкодою від сучасних окупантів українських територій.

Важлива деталь яка має як паралелі, так відмінності – це стосунки із співгромадянами на окупованих територіях. Як показано вище німці всіляко підтримували людей, що вдалися до пасивного спротиву "там" (тобто на окупованих територіях) – держава допомагала грошима, а пересічні люди — одягом. І це все — незважаючи на постійний економічний стрес і гучний сепаратистський рух за підтримки окупантів. Відмова від пасивного спротиву відбулася тільки після остаточної економічної руйнації та й колапсу центрального уряду.

В Україні ж нещодавній розвиток подій продемонстрував, що в суспільстві превалює точка зору про відмову від економічних зв'язків з окупованими територіями через постійну агресивність окупантів, в результаті якої число загиблих героїв збройних сил України постійно зростає.

Однак, слід наголосити, що суверенна держава підкреслює свій суверенітет над територіями саме через податкову сферу – уряд встановлює податки та збирає їх. Приватні суб'єкти економіки (чи то робітники, чи то власники промислових виробництв) підтверджують владу суверену над своєю територією саме у формі сплати податків. У наших нових реаліях суверенітет України над тимчасово-окупованими територіями реалізується через сплату податку на заробітну плату робітників, на прибуток підприємств та через інші обов'язкові платежі, у тому числі і такі, що пов'язані із зовнішньоекономічною діяльністю. Суб'єкти господарювання на тимчасово-окупованих територіях таким чином стверджували визнання ними суверенітету України над собою. Таким чином вони, використовуючи мову українських політиків, говорили, що "визнають нашу державу". Лобіювання блокади та запровадження блокади є суспільною відмовою України від принципової позиції, що виражається у такій формі суверенітету над тимчасово-окупованими територіями.

Приклад Німеччини яскраво демонструє, що руйнація фінансової системи відбувається поступово і спочатку навіть непомітно — через, наприклад, втрату виробничих потужностей. Адже втрата виробничих потужностей означає втрату економічної активності. А це, у свою чергу, означає втрату джерел сплати податків у державну казну (по факту, це такий собі канал вилучення грошей, що випускаються в обіг так званим "широким" урядом, тобто монетарною та фіскальною владою).

Далі, — як знову ж таки показує досвід Німеччини, — якщо спрацьовують й інші негативні фактори, тоді починає руйнуватися й інша складова фінансової системи: фінансові конструкції поза центральним "широким" урядом. А саме, йдеться про фінансові зобов'язання інших суб'єктів господарювання ("інші" у сенсі усіх крім центрального уряду та центрального банку). У Німеччині та той час не було інтернету та фінансова система не базувалася на системі комерційних банків із системою електронних платежів. Але й у той час так звана приватна активність з випуску грошей була, м'яко кажучи, досить активною та розмаїтою (тобто неконтрольованою). Так от, ті різноманітні грошові знаки, що випускалися в Німеччині, мали різноманітні обіцянки щодо підкріплення своєї купівельної спроможності, але по замовчуванню розумілося, що вони будуть зрештою проконвертовані у марку Рейхсбанку. Але така грошова пропозиція у крихкий для країни час здійняла девальвацію та інфляцію.

Цей досвід підкреслює правдивість твердження великого американського економіста Хаймана Мінські, який казав, що "будь-хто здатен створювати гроші … але проблема полягає у тому, щоб їх приймали".

Знову ж таки – чому це важливо для Україна на початку 2017 року? Річ у тім, що система комерційних банків у сучасному світі є вразливою. А саме комерційні банки (а не центральні банки) є рушієм грошової пропозиції, бо саме вони (комерційні банки) використовують монетарні резерви (у різних валютах) для обслуговування платежів клієнтів, яких кредитують. Зобов'язання банків по замовчуванню є конвертованими у грошові знаки "широкого" уряду. В Україні ж система комерційних банків була та й досі ще залишається вразливою: адже грошова пропозиція створювалася до поточної кризи за рахунок приватного інтересу в економіці як в національній валюті, так і в доларах. Часто-густо, — як ми знаємо по чисельним прикладам неплатоспроможних банків, — їх активність була сконцентрована довкола власників (кредитування самих себе). Прикладів чимало від банку "Михайловського" до "Приватбанку".

Так от – поточні роздмухування кризових сценаріїв в економіці (блокада, російські банки, створення штучної проблематики щодо "грошового голоду" та потреби у "зростанні на 5-7% на рік на протязі наступних N років поспіль”, тощо) нагадує спробу повернути економіку на новий виток порочного кола, яке Україна уже проходила на початку 2014. ТОТ повернуться в Україну – для цього потрібно мати здоровий розрахунок.

[1] По матеріалам книжки Адама Фергюссона «Коли вмирають гроші» («When Money Dies: The Nightmare of Deficit Spending, Devaluation, and Hyperinflation in Weimar Germany»)