10 березня 2016
Михайло Демків @demkiv_m

Чи мають системоутворюючі банки залишатися державними?

Рекордні збитки, яких зазнали державні банки, змушують задумуватися, наскільки ефективними є державні інвестиції в ці установи. З другого боку, без державного стимулювання економіки, що здійснюється, зокрема, й за рахунок кредитування складно розраховувати на її ріст. Але для цього державі зовсім не обов’язково концентрувати на собі майже 30% активів банківської системи й намагатися, з різним ступенем ефективності, брати на себе функції, котрі може виконувати приватний сектор.

 

Зупинімося на двох найбільших державних банках, можлива приватизація яких викликає найбільше дискусій. За моїми обрахунками, протягом 2008–2016 років держава витратила на докапіталізацію «Ощадбанку» та «Укрексімбанку», що мають статус системоутворюючих, 63.5 млрд грн, або еквівалент 5.2% ВВП у відповідні роки. Власний капітал цих банків після всіх вливань становить близько 19 млрд грн. Як кінцевий акціонер цих банків держава зазнала істотних збитків – дивіденди в розмірі 0.1 млрд доларів, перерахованих до бюджету в 2009–2013 роках, – це скоріше «обязалівка», прописана в законі про державний бюджет.

 

Звичайно, слід розуміти, що для державних підприємств максимізація прибутку не може бути головною метою. Інвестуючи в банки, держава має на меті розвивати економіку шляхом кредитування окремих її галузей та компаній, як випливає зі статуту цих фінансових установ. Проте, маючи таку благородну мету, держава не повинна перетворювати ці установи на бездонні бочки.

 

Окрім згаданих вище прямих витрат на докапіталізацію банків, є також приховані, що, як правило, не потрапляють у заголовки ЗМІ. Візьмемо, наприклад, дві попередні докапіталізації системоутворюючих банків на суму 30.9 млрд грн. В обмін на свої акції нової емісії банки отримали від Міністерства фінансів облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). Умови випуску більшої частини цих цінних паперів передбачають індексацію на зміну курсу долара. З погляду самих банків, де досить добрий варіант: банки отримують високонадійні активи, що приносять регулярний процентний дохід і до того ж дозволяють зменшити валютні ризики. З погляду платників податків і державного боргу – не зовсім. Не важко порахувати, що витрати по відсотках за цими ОВДП становлять близько 2.0 млрд грн на рік. Крім того, через зміну валютного курсу державний борг, виражений в гривні, додатково зріс на 9.9 млрд грн на рік.

 

Звичайно, капіталізація – це відповідь на збитки, які банки отримали в минулих роках. Коли немає достатнього обсягу капіталу, банк не може нормально функціонувати і рано чи пізно мусить отримати або підтримку акціонера, або тимчасову адміністрацію. Тому вливання капіталу в системні банки – це дороге, але конче потрібне задоволення.

 

Було б некоректно говорити, що сам статус державного банку автоматично означає збиткову роботу, – практично всі приватні банки, особливо з іноземним капіталом, зазнали значних збитків у попередні роки. Але, як добрий господар, держава повинна задуматися над тим, як зробити свої інвестиції ефективнішими, а належні собі банки – дотримуватися визначених завдань. Я бачу два головні напрямки:

 

  1. Незалежне управління банками. При хорошому ризик-менеджменті, аполітичне керівництво приймає рішення стосовно видачі великого кредиту, зважаючи на оцінку бізнесу, якому видається кредит, а не на належність до (не)злочинної влади його акціонера. При цьому не можна оминути питання справедливої компенсації менеджменту та наглядовій раді банків.  Практика, коли люди, що приймають рішення на сотні мільйонів гривень, декларують 3000 грн місячного доходу й неправдоподібне бажання самопожертви на благо державних інтересів, на жаль, у нашій країні давно стало нормою.
     
  2. Сфокусуватися на притаманних банкові завданнях. Для чого гратися у державний капіталізм і намагатися за рахунок державних інвестицій створювати те, що й так забезпечує приватний сектор. У дискусії щодо майбутнього держбанків циркулює цілком слушна, на мій погляд, думка щодо трансформації «Укрексімбанку» в експортне агентство. Такий статус, по суті, й відповідає прописаній в статуті меті діяльності банку. Але при цьому постає питання, для чого установі, що спеціалізується на експортоорієнтованих підприємствах і яка обслуговує міждержавні торговельні угоди, наприклад, інвестувати в ритейл й обслуговувати виплати фонду гарантування?

 

Сучасний світ постійно змінюється і навіть такі гіганти як українські державні банки, повинні пристосовуватися до цього. Канули в історію ті часи, коли величезне підприємство могло собі дозволити тримати на балансі найрізноманітніші, не пов’язані з основною діяльністю підрозділи: підсобні господарства, готелі, кафе, спортзали тощо. Навіть така консервативна установа, як Нацбанк, змушена була відмовитися від власного телеканалу та бази відпочинку.

 

Планом реформи державного банківського сектора України передбачено зменшення частки держави у системоутворюючих банках до 80% або менше протягом наступних двох років. Зважаючи на поточні проблеми з якістю кредитних портфелів, я б не очікував приходу приватного сектора в ці банки в зазначений період. Скоріше за все, банки отримають міноритарних акціонерів у вигляді міжнародних фінансових установ, а їхні наглядові ради – нових членів, що має підвищити рівень прозорості роботи.

 

Безумовно, ринки – недосконалі й держава повинна залишити за собою такий потужний важіль підтримки економіки, як державне кредитування. Тому держава мала би залишитися мажоритарним акціонером «Укрексімбанку», діяльність якого повинна сконцентруватися на великих підприємствах для стимулювання експорту. Стосовно «Ощадбанку», гадаю, ми в довгостроковій перспективі повторимо досвід наших західних сусідів – Польщі чи Угорщини, де держава залишила собі лише міноритарний пакет у тамтешніх «Ощадбанках».